Dprch-19

Загальна інформація

Перші відомості про існування пожежної охорони на Рівненщині відносяться до 1865 року. Саме тоді в Рівному була утворена громадська пожежна управа із залученням мешканців міста до обов'язкового відбуття повинностей у справі гасіння вогню. Рівняни на власні кошти закупили для неї пожежні інструменти і в 1882 році тут налічувалось: 3 заливних трубки, 3 рукави, один літній тарантас, 14 возів з бочками, 4 відра, 1 драбина, 6 багрів, 9 гаків та два войлочних щити. Однак навіть через 17 років після цієї події справа з гасінням пожеж у Рівному перебувала на дуже низькому рівні "винятково завдяки апатії до цієї справи з боку місцевих мешканців".Перші ж професійні пожежники в краї, згідно з архівними даними, з'явилися в 1889 році. Проте професіоналами серед 256 пожежників, що числились у пожежній команді Рівного були лише 10 осіб, всі інші - виконували свої обов'язки на цілковито добровільних
засадах або перебували у резерві. До складу команди входили і 12 " почесних пожежників", котрі були включеними до списків чисто формально. Це "почесне" звання відомим та шанованим в місті людям, а це означає, що боротьба з вогнем вважилася вартою поваги справою. Фінансувалася пожежна команда тільки із міського бюджету. З цією метою тогочасний орган міського самоврядування - збори уповноважених - 27 жовтня 1889 року провели зібрання домовласників (а лише вони в той час мали право брати участь у громадському житті), на яких було затверджено так званий "громадський присуд", згідно з яким щороку кожен домовласник повинен був щороку сплачувати певну суму на утримання міської пожежної команди. В інших повітових містах Рівненщини ситуація була дещо іншою. Наприклад, в Дубно, місцева влада приділяла розвитку пожежної частини більше уваги, ніж в Рівному. Це можна проілюструвати таким напіванекдотичним випадком: в ніч з 17 на 18 квітня 1895 року в Дубно згоріла ... пожежна частина майже з усім інвентарем. Фактично, її необхідно було створювати наново, у зв'язку з чим збори уповноважених міста Дубно прийняли рішення організувати власну громадську пожежну, для якої закупили надсучасні на той час протипожежні механізми: чеську чотириколісну пожежну трубу на безресорному ходу з дерев'яними траверсами "Нормальнас", одну двійчатку, яка давала можливість (одночасно діяти двома викидними рукавами, а також так званий гідрофор (насос на малому чотириколісному Відтоді влада у краї змінювалась багато разів і щоразу нові господарі більше приділяли уваги фінансам та розподілу посад в органах управління, ніж пожежній охороні. Питання нормальної організації боротьби з пожежами знову постало на порядку денному лише восени 1920 року, коли стало зрозуміло, що польська влада закріпилася на Рівненщині всерйоз та надовго. Тож у 1921 році у Рівному та інших повітових містах було організовано Добровільну Пожежну Охорону (далі -ДПО; польська абревіатура О.S.Р. - від Ochotnicza Straz Pozarna) - громадську структуру, більшість членів якої, як і за часів Російської імперії, були добровольцями, і виконували свої обов'язки у вільний від основної роботи час.

Однак добровільна пожежна охорона не могла вирішити всього належного комплексу проблем та питань, а тому в 1928 році магістрат Рівного приступив до організації Міської Пожежної Служби, яка поки що мала функціонувати при ДПО. Але в 1929 році - Міська Пожежна Служба змінила свою назву і стала називатись "Професійною Пожежною Охороною в Рівному" і відтепер ставала самостійною адміністративною одиницею магістрату, а командир підрозділу - комендант - безпосередньо підпорядковувався президенту Рівного, котрий і призначав коменданта та інших пожежників. Причому вимоги до кандидатів були досить суворими. Претендент мав бути громадянином Польщі віком від 21 до 30 років, обов'язково неодруженим, вільно володіти польською мовою - як усно так і письмово, мати мати так зване "свідоцтво моральності" що на практиці означало політичну благонадійність та лояльність до польського уряду, виробничий стаж ("ремісничу практику"), мати при собі свідоцтво про здоров'я та добру фізичну підготовку, зріст у кандидата в пожежники мав перевищувати 165 сантиметрів. При рівних показниках по всіх цих пунктах перевага надавалася особам, які відбули військову службу, мали водійське посвідчення, або ж були знайомі із слюсарним, столярним, теслярським, мулярським, ковальським або каменярським ремеслом. Однак відповідність і цим вимогам ще не означала беззаперечного прийому на роботу до Міської Професійної Пожежної Охорони: претендент зараховувався кандидатом з випробувальним терміном у три місяці і лише після його відбуття без жодного зауваження він ставав повноправним пожежником. Ще один цікавий момент: всім, хто не відслужив в пожежній охороні трьох років заборонялось одружуватись. Порушення цього пункту статуту каралося звільненням з роботи без будь-яких надій на поновлення. Окрім клопотів, пов'язаних з організацією та забезпеченням постійно діючої протипожежної служби, місцева влада на Рівненщині за польських часів приділяла чималу увагу заходам, які були покликані запобігати пожежам. Причому, робилося це на всіх рівнях - від воєводського до гмінного (повітового). Так, в одному з розпоряджень і волинського воєводи Юзевського, яке датується 1929 роком, було детально розписано, що і як робити, щоб убезпечитися від вогню. Наприклад, палити вогнища, спалювати сміття, опале листя дозволялося не ближче ніж за сто метрів від будинків або скирт. Та навіть у випадку виконання цієї умови про закладання вогнища необхідно було обов'язково повідомити владу, найближчу поліцейську дільницю або пожежну охорону для того, щоб ці установи були готові у випадку чого прийти на допомогу. Так само заборонялося паління вогнищ у лісах або ближче ніж за сто метрів від узлісся (за винятком багать, необхідних для приготування їжі особами, котрі працювали у лісі) та куріння у цих же місцях - з 1 квітня по 1 листопада.
Взагалі ж можна констатувати, що пожежна охорона Рівненщини на кінець 30-х років перебувала в більш-менш пристойному вигляді, а її проблеми постійно знаходилися у полі зору місцевої влади. Подальший розвиток пожежної охорони Рівненщини відбувався вже при радянській владі: через півтора тижні після відновлення в Рівному радянської влади - 14 лютого 1944 року - тут було створена міська пожежна команда, яка підпорядковувалась обласному управлінню НКВС і складалася із 68 осіб, причому пожежниками на той час, зважаючи на брак працездатних чоловіків, були і жінки. Організовувати її було доручено Кузьмі Міхеєву, котрий і став першим повоєнним начальником міської пожежної команди Рівного. Цікавим можна вважати той факт, що майже місяць - з 20 листопада по 18 грудня 1945 року - обов'язки начальника Рівненської пожежної команди (Новіков тоді перебував у відпустці) виконувала ... жінка - заступник начальника по політичній частині Віра Карпенко. За довгі роки існування професійної пожежної команди м. Рівного довелося не раз приймати участь у ліквідації складних пожеж. Надзвичайно серйозна пожежа, під час якої могло бути чимало людських жертв, сталася 24 квітня 1960 року - тоді загорілося головне відділення обласної лікарні, яка знаходилась на вулиці Димитрова. Ситуація ускладнювалась ще й вибухом двох кисневих балонів, які знаходились всередині корпусу і опинилися на шляху вогню. У полум'ї опинилося все приміщення, в якому знаходився медперсонал лікарні та хворі, внаслідок чого пожежники змушені були займатися, насамперед, евакуацією людей, після чого вже приступили впритул до ліквідації вогню. Однак, виявилось, що власних сил у рівнян замало - довелося викликати допомогу із сусідніх Клеваня, Здолбунова та навіть Дубно - міста, яке знаходиться від Рівного на відстані 40 кілометрів. І лише спільними зусиллями пожежу вдалося локалізувати, не давши можливості вогню перекинутися на сусідні будівлі, та загасити.